ОДИН житель Нью-Йорка (США) розповідає: «Мій син Джонатан поїхав відвідати друзів, що живуть за кілька кілометрів від нас. Моя дружина Валентина не хотіла, щоб він туди їхав. Вона завжди боялася, щоб з ним нічого не трапилося в дорозі. Але він дуже любив електроніку, а його друзі мали майстерню, де він міг набути практичного досвіду. Я був удома, у західному Мангаттані (Нью-Йорк). Моя дружина поїхала навідати своїх рідних у Пуерто-Ріко. «Джонатан ось-ось приїде»,— думав собі я. Пролунав дверний дзвінок. «А ось і він»,— майнула думка. Але то був не він. То була поліція та працівники швидкої допомоги.

 — Чи впізнаєте ці права водія? — запитав полісмен.

 — Так, це права мого сина Джонатана.

 — Маємо для вас погану звістку. Трапився нещасний випадок і... ваш син... ваш син загинув.

Моя перша реакція була: «Цього не може бути!» У наших серцях і досі не загоїлася рана, завдана тою жахливою подією, дарма що уже спливли роки».

 Один батько з Барселони (Іспанія) пише: «У 60-ті роки ми були щасливою родиною. Вона складалася з мене, Марії, моєї дружини, і наших трьох дітей Давида, Пакето та Ізабел віком 13, 11 і 9 років.

Якось у березні 1963 року Пакето прийшов зі школи і поскаржився нам на сильний головний біль. Ми занепокоїлися, що б могло бути причиною, але дошукуватися її довелося недовго. Через три години він помер. Його життя обірвав крововилив у мозок.

З часу смерті Пакето минуло ось уже 30 років. Але нас до сьогодні не полишив гострий біль утрати. Такого не може бути, щоб батьки втратили дитину і не відчували, ніби втратили частину себе самих, і це не залежить від того, скільки часу мине або скільки у них дітей».

 Ці два випадки з життя батьків, котрі втратили дітей, ілюструють, наскільки глибокою та незагойною може бути рана, коли помирає дитина. Які ж слушні слова одного доктора, що написав: «Смерть дитини, як правило, трагічніша й болючіша, ніж смерть старшої особи, оскільки всі в родині найменше сподіваються, що помре дитина... Смерть дитини — це втрата мрій та сподівань, стосунків [син, невістка, внуки], цікавих подій... які так і не відбулися». Таке ж відчуття безповоротної втрати може мати кожна жінка, в котрої був викидень.

Одна жінка, що недавно втратила чоловіка, розповідає: «Мій чоловік Рассел служив санітаром на тихоокеанському фронті протягом другої світової війни. Він бачив і пережив декілька жахливих боїв. Потому він повернувся до Америки і до спокійнішого життя. Пізніше він став проповідником Божого Слова. По досягненні 60-річного віку в нього з’явилися симптоми захворювання серця. Він старався вести активний спосіб життя. Але одного разу в липні 1988 року в нього стався тяжкий серцевий приступ і він помер. Втративши його, я відчувала спустошеність. Я навіть не змогла попрощатися з ним. Він був не просто моїм чоловіком. Він був моїм найліпшим другом. Ми прожили разом 40 років. Тому мені здається, що моя самотність якась особлива».

Це лише декілька з тисяч трагедій, які щодня вдираються в життя родин по цілій земній кулі. Як скаже вам більшість убитих горем людей: коли смерть забирає вашу дитину чи чоловіка, дружину, батька, матір, друга, вона є справді тим, чим її назвав християнський письменник Павло,— «ворогом останнім». Часто першою спонтанною реакцією на жахливу новину може бути заперечення: «Цього не може бути! Я не вірю!» Але, як побачимо пізніше, в більшості випадків її заступають інші типи реакцій (1 Коринтян 15:25, 26).

А втім, перш ніж розглядати почуття жалю і скорботи, з’ясуймо відповіді на деякі важливі питання. Чи смерть забирає людину безповоротно? Чи є якась надія, що побачимо дорогих нам людей знову?

Біблійний письменник Павло ділиться з нами своєю надією на визволення від того «останнього ворога» — смерті. Він писав: «Знищений буде останній ворог — смерть» (1 Коринтян 15:26, Хоменко). Чому він був такий певний цього? Тому що його навчав той, хто був воскрешений з мертвих,— Ісус Христос (Дії 9:3—19). Власне тому Павло міг написати: «Смерть бо через людину [Адама], і через Людину [Ісуса Христа] воскресення мертвих. Бо так, як в Адамі вмирають усі, так само в Христі всі оживуть» (1 Коринтян 15:21, 22).

Ісус був глибоко засмучений, зустрівши вдову з Наїна та побачивши її померлого сина. Біблія оповідає нам: «І ось, як до брами міської [в Наїні] наблизився Він [Ісус], виносили вмерлого, одинака в своєї матері, що вдовою була. І з нею був натовп великий із міста. Як Господь же побачив її, то змилосердивсь над нею, і до неї промовив: «Не плач!» І Він підійшов, і доторкнувся до мар, носії ж зупинились. Тоді Він сказав: «Юначе,  кажу тобі: встань!» І мертвий устав, і почав говорити. І його Він віддав його матері. А всіх острах пройняв, і Бога хвалили вони й говорили: «Великий Пророк з’явився між нами, і зглянувся Бог над народом Своїм!» Завважте, наскільки милосердним був Ісус! Уявіть собі, що́ це говорить про майбутнє! (Луки 7:12—16).

Тоді, на очах у багатьох очевидців, Ісус здійснив незабутнє воскресіння. Воно було символом того воскресіння, котре він передрік за якийсь час перед цією подією,— символом повернення людей до життя на землі під «новим небом». Тоді Ісус був сказав: «Не дивуйтесь цьому, бо надходить година, коли всі, хто в гробах,— Його голос почують, і повиходять» (Об’явлення 21:1, 3, 4; Івана 5:28, 29; 2 Петра 3:13).

Серед очевидців воскресіння був Петро разом з декотрими із тих 12 чоловіків, що супроводжували Ісуса у його подорожах. Вони також чули, як воскреслий Ісус говорив до них коло Галілейського моря. У Біблії розповідається: «Ісус каже до учнів: «Ідіть, снідайте!» А з учнів ніхто не наважився спитати Його: «Хто Ти такий?» Бо знали вони, що Господь то... Тож підходить Ісус, бере хліб і дає їм, так само ж і рибу. Це вже втретє з’явився Ісус Своїм учням, як із мертвих воскрес» (Івана 21:12—14).

Таким чином, Петро міг з цілковитою переконаністю написати: «Благословенний Бог і Отець Господа нашого Ісуса Христа, що великою Своєю милістю відродив нас до живої надії через воскресення з мертвих Ісуса Христа» (1 Петра 1:3).

Також апостол Павло висловив свою тверду надію, сказавши: «Вірую всьому, що в Законі й у Пророків написане. І маю надію я в Бозі,— чого й самі вони сподіваються,— що настане воскресення праведних і неправедних» (Дії 24:14, 15).

Отже, мільйони людей можуть мати обґрунтовану надію побачити своїх любих знову живими тут, на землі, але за цілком інших обставин. Які ж це будуть обставини? Додаткові деталі про основану на Біблії надію для втрачених нами дорогих людей будуть обговорюватися в останній частині цієї брошури за назвою «Достовірна надія для померлих».

Але спершу розгляньмо питання, які можуть у вас виникати, якщо ви побиваєтеся за близькою людиною: чи тужити в такий спосіб нормально? Як мені жити зі своїм горем? Що можуть зробити інші, аби допомогти мені? Як я можу допомогти іншим, хто у скорботі? І головне — що каже Біблія про достовірну надію для померлих? Чи я колись ще побачу дорогу мені людину? Якщо так, то де?